Суббота, 23-09-17, 18:32
ФК "БУКОВИНА"
 
Меню сайта

Категории каталога
Газетные вырезки [112]

Главная » Статьи » Газетные вырезки

Павло Сіротін: "Мій дім - Чернівці"

Досвідчений голкіпер Павло Сіротін тривалий час виступав у клубах вищої ліги. Незважаючи на те, що у вересні цього року Сіротіну виповниться 41 рік, він продовжує виходити на поле. Зараз футбольний ветеран є граючим тренером чернівецької «Буковини». У розмові з автором цих рядків Павло розповів про своє спортивне життя.

Павло Сіротін: "Мій дім - Чернівці"«Я закінчив школу із золотою медаллю»

– Павле, якими були твої перші кроки у футболі ?

– Футболом розпочав займатися у далекому 1977 році. Тоді в СРСР створювалися перші експериментальні спеціалізовані класи. Мені пощастило потрапити в один з таких класів. Я перебував у команді республіканського значення, бо моє рідне місто Бішкек – столиця Киргизії. У нас була можливість постійно їздити на змагання, тренуватися неподалік від нашої середньої школи, добре харчуватися. Ми тренувалися двічі на день – уранці та ввечері. У віці 13 років почав брати участь у всесоюзних змаганнях. Коли проходив спортивний форум «Юність», на базі команди нашого спеціалізованого класу було створено колектив республіки. У «Юності» брали участь команди союзних республік, Москви, Ленінграду. Також на змагання свій колектив виставляли «Трудові резерви». Пригадую, як у 1981 році «Юність» проводилася у Костополі Рівненської області. Туди приїхав київський колектив гравців 1966 – 1967 років народження, який тренував Анатолій Бишовець. Ворота киян захищав непоганий голкіпер Володимир Циткін. Окрім «Юності» судилося пограти у змаганнях «Надія», а також Всесоюзній спартакіаді школярів і Всесоюзних юнацьких іграх, які проходили в Сімферополі та Керчі. До речі, проводився чемпіонат СРСР і серед дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Моя команда грала з роз’їздами. У нашій зоні виступали «Памір» із Душанбе, кемеровський «Кузбас», колективи «Колхозчі» (Ашгабад), «Кайрат» (Алма-Ата), «Пахтакор» (Ташкент).

  – Чи не впливали заняття футболом на твої оцінки у школі ?

– Я закінчив школу із золотою медаллю. До речі, свого часу навіть їздив вступати у Московський університет на факультет психології. Однак, я не пройшов за конкурсом. Після повернення у Бішкек (тоді – Фрунзе) став студентом біофаку Киргизького університету. Там провчився рік. Згодом довелося перевестися у фізкультурний інститут. Водночас мене потроху розпочали підводити до команди майстрів.

  – Пам’ятаєш свій дебют у команді майстрів ?

– У 1983 році, коли мені було неповних шістнадцять, кілька раз вийшов на заміну у складі «Алги», яка виступала у другій союзній лізі. Однак, остаточно потрапив у «Алгу» через два роки. Так розпочалася моя професійна кар’єра.

– Павле, здається ти у 1988 році виступав за команду «Алай» (Ош)…

– Саме так. Це трапилося тоді, коли в «Алзі» було три воротаря. Одного з них – досвідченого голкіпера, який мав грати, повернули у команду. У команді також перебував воротар із Павлодару. Мені сказали: «Або ти будеш другим голкіпером у «Алзі», або граєш у команді другої ліги усі матчі без замін». Врешті-решт, вирішив поїхати в «Алай». У цьому клубі грали футболісти, які з різних причин не потрапили в «Алгу». Цікаво, що поєдинки між «Алгою» та «Алаєм» завжди проходили у гострій боротьбі. У сезоні – 88 ми у себе вдома навіть обіграли фрунзенську команду. Згодом мене повернули в «Алгу». У цьому клубі виступав до розпаду Союзу. На жаль, у 1990 році я через серйозну травму, відіграв лише останні шість матчів.

  «Для того, щоби обжитися в Україні, Чортків був доволі непоганим варіантом»

– Після розпаду Союзу ти опинився у клубі першої української ліги «Кристал» (Чортків)…

– Пам’ятаю, що спочатку планували проводити чемпіонат СНД. «Алзі» навіть надіслали календар змагань. У спортивному форумі планувалася участь команд союзної вищої ліги, а також усіх колективів із столиць республік колишнього СРСР. Ми потрапляли в одну групу з московськими «Спартаком», «Динамо», тбіліським «Динамо». На жаль, згодом вирішили вийти з чемпіонату СНД московські команди. Наскільки мені відомо, після цього виникла ідея проводити чемпіонат Середньої Азії. Це теж непоганий рівень, бо планувалася участь «Пахтакора», «Паміра», «Кайрата». Однак, подібний чемпіонат так і не організували. Потім говорили про проведення об’єднаного чемпіонату Туркменії, Таджикистану та Киргизії. Врешті-решт, вирішили, що кожен буде проводити свої змагання. А чемпіонат Киргизстану – це дуже низький рівень. Наприклад, у одному з турнірів я, голкіпер «Алги», майже не торкнувся м’яча. У такій ситуації надійшла пропозиція від тренера Семена Осиновського виступати за чортківський «Кристал». А головним тренером «Кристала» працював Борис Стрельцов. Звичайно, мені хотілося одразу виступати у вищій українській лізі. Однак, для того, щоби обжитися в Україні, Чортків був доволі непоганим варіантом.

  – Сталося так, що після першого чемпіонату України «Кристал» залишило багато провідних гравців…

– Якщо футболіст ставить перед собою серйозні завдання, то затримуватися у Чорткові надовго він не повинен. У мене виник варіант із черкаським «Дніпром». Тоді наставник «Кристалу» Борис Стрельцов поїхав у Черкаси приймати місцеву команду. «Дніпро», яке вилетіло з першої ліги, ставило завдання повернутися туди. А у мене тоді існувала проблема з житлом. Щодо отримання квартири, керівництво «Дніпра» мені гарантій не надало. Тож із цієї команди я поїхав. Потім опинився на оглядинах в Угорщині. Тоді в Угорщині екс-радянських футболістів було дуже багато. Відчувалося, що угорська держава перебуває ближче до Європи. Там пристойні поля, роздягальні. До цього ми доходимо лише зараз. Сталося так, що в Угорщині надовго не затримався. До того ж, несподівано для мене, з’явилася можливість виступати за вищоліговий кременчуцький «Кремень», який прийняв Борис Стрельцов. У сезоні – 92/93 ми досягли непоганого результату – дев’яте місце. У складі «Кременя» виступали екс-гравці «Буковини» Юрій Махіня, Валерій Алістаров, Євген Крячик, а також Ігор Жабченко, Сергій Леженцев, які потім пограли у національній збірній Україні.

  – Тебе ніколи не запрошували виступати у збірній Киргизії?

– Коли поїхав із Киргизії, там футбол перебував у занепаді. Тож можливості запрошувати гравців, які виступають за кордоном, не було. А тоді в Україні та Росії виступало багато вихованців киргизького футболу. Зокрема, й досі в українській державі живуть Віталій Кобзар, Олександр Агарін та Олександр Янковський, який виступав за «Кремінь», полтавську «Ворсклу», запорізький «Металург», «Борисфен».

  «За складом і грою «Буковина» переважала «Ворсклу»

– Павле, за яких обставин ти вперше з’явився у «Буковині» ?

– У мене наприкінці 1994 року закінчувався контракт з клубом вищої ліги «Кремінь» (Кременчук). Якраз тоді надійшла пропозиція від головного тренера «Буковини» Юхима Школьникова. Чернівецька команда перебувала у нижній частині турнірної таблиці першого дивізіону. Юхим Григорович пояснив, що спочатку колектив планує залишитися у першій лізі, а вже потім боротися за підвищення в класі. Я вирушив на переговори. Запропоновані умови мене влаштували. Тож я опинився у «Буковині». Її президентом був нинішній керманич ФСК «Буковина» Василь Федорюк. У другому колі сезону – 94/95 ми виступили доволі вдало. Однак, найголовніше розпочалося у першості – 95/96. Напередодні цього сезону колектив поповнили футболісти рівненського «Вереса», луцької «Волині»… Повернулися в «Буковину» Борис Фінкель, Віталій Мінтенко…

– Чому, на твою думку, «Буковині» не вдалося потрапити у вищу лігу ?

– Боротьба за підвищення у класі розгорнулася між нашою командою та полтавською «Ворсклою». На думку фахівців, за складом і грою «Буковина» переважала полтавчан. А ось у фінансовому плані «Ворскла» була сильнішою. Цей колектив і зараз виступає у вищій лізі. До речі, вийшовши у елітний український дивізіон, команда з Полтави одразу посіла там третю сходинку, а також зіграла у єврокубках.

  – З яких причин ти вирішив перейти з «Буковини» у івано-франківське «Прикарпаття» ?

– Серйозні завдання, які стояли перед чернівецьким колективом, пов’язували з Юхимом Школьниковим. Після того, як у сезоні – 95/96 нам не вдалося потрапити у вищу лігу, Юхим Григорович оголосив про те, що залишає команду. Згодом розпочали підшукувати колективи вищого дивізіону провідні гравці «Буковини». Мене ж запросив у івано- франківське «Прикарпаття» його президент Анатолій Ревуцький. Тоді наставником івано-франківського клубу працював славнозвісний у минулому футболіст київського «Динамо» Віктор Колотов. Я не міг відмовитися від можливості виступати у основному складі амбіційної команди елітного українського дивізіону.

  «Коли команду об’єднує спільна мета, то про гроші не думаєш»

– Вдруге ти з’явився у буковинській команді напередодні другого кола сезону – 99/2000. Хто тобі запропонував повернутися в Чернівці?

– У «Прикарпаття» прийшов тренер Анатолій Заяєв. У нього свій погляд на життя, футбол. Пан Заяєв привіз своїх футболістів. Як наслідок, багато гравців івано-франківського колективу розпочали підшуковувати інші команди. Я знову опинився у клубі «Кремінь», який виступав у першій лізі. Головним тренером «Кременя» був Семен Осиновський, а начальником – Степан Микуляк, який раніше працював у «Прикарпатті». На жаль, залишитися у першому дивізіоні клубу не вдалося. Після цього у Кременчуці всі проблеми «Кременя» «повісили» на одну людину – президента клубу. Він з ними не впорався. Я ж пробув у «Кремені» першу частину сезону – 99/2000. Згодом у мене з’явилася можливість перейти у сумський «Спартак». Одночасно отримав запрошення від «Буковини». У Чернівцях збиралася команда, яка мала боротися за вихід у перший дивізіон. Головним тренером чернівецького клубу став Юрій Гій, а допомагав йому Віктор Мглинець. Вони запропонували мені підтримати «Буковину». Я не відмовився, бо Чернівці – це мій дім. Спочатку в команді було все гаразд. Футболісти вірили президенту Кучеру, головному тренеру. У другій частині сезону ми виграли чотирнадцять (!) матчів. Лише в одній зустрічі «Буковина» зіграла внічию.

  – На жаль, після повернення до першої ліги в «Буковини» з’явилися фінансові проблеми ?

– Зрозуміло, що у ході сезону – 99/2000 вже були певні питання з приводу фінансування. Однак, коли команду об’єднує спільна мета, то про гроші не думаєш. Проте, після завершення сезону фінансова проблема постала досить гостро. А у нас були сім’ї. До речі, на початку сезону – 2000/2001 ми за грою не поступалися суперникам. І все ж, без належного фінансування серйозного футболу не буде. Тим часом на футболістів «Буковини» звернули увагу інші клуби. Я опинився у тернопільській «Ниві», яку тренував Ігор Яворський. Другим тренером працював екс-гравець «Буковини» Богдан Самардак. На жаль, після поразок від донецького «Металурга» та полтавської «Ворскли» подав у відставку Яворський. Потім президент «Ниви» Кривий виставив на трансфер вікових футболістів. Я у число цих гравців не потрапив. Мені вдалося провести непогані матчі проти дніпропетровського «Дніпра», харківського «Металіста»… Однак, у ворота переважно ставили молодого голкіпера Романа Гуріна, якого «награвали» на першу лігу.

  – Після виступів у «Ниві» ти опинився у команді «ЛУКОР» (Калуш)…

– Головним тренером цієї команди працював Микола Пристай, який пам’ятав мене за іграми у «Прикарпатті». А коли я переговорив з керівництвом команди, то зрозумів, що перед «ЛУКОРом» стоятиме завдання потрапити у першу лігу. На жаль, боротися за підвищення в класі моєму колективові було важко, бо у другій лізі виступали сильні колективи «Сокіл» (Золочів) і ФК «Красилів». Однак, після об’єднання «Прикарпаття» та «ЛУКОРа» було вирішено створити команду першої ліги на базі Калуша. У колектив першої ліги запросили тренера Душкова, а друголіговий колектив очолив Ігор Юрченко. Душков запросив багато нових футболістів. Основним голкіпером був Юрій Мелашенко. Я міг перебувати на других ролях. Однак вирішив не залишатися у команді. Тож повернувся у Чернівці. Я тоді думав, що моя професійна кар’єра завершилася. Був навіть момент, коли збирався вирушити у рідний Бішкек. Але життя розпорядилося так, що я залишився на Буковині.

  – Павле, а чому ти вирішив осісти у Чернівцях ?

– Сталося так, що упродовж тривалої футбольної кар’єри у мене з’явилася квартира саме у Чернівцях. До речі, коли знову опинився на Буковині, то довго без футболу не сидів. Валерій Сарафінчан запропонував мені виступати за команду «Митник» (Вадул – Сірет). Однак, у 2003 році команда «Буковина» перебувала у жалюгідному стані – чернівчанам загрожував виліт з другої ліги. Рятувати нашу команду довелося футбольним ветеранам – Віктору Мглинцю, Дмитру Білоусу, Юрію Шелепницькому, та мені. На щастя, нам вдалося зберегти для Чернівців колектив майстрів.

– Що ти можеш сказати про виступи у ФК «Лужани» ?

– Минулого року я виступав за футзальний клуб «Меркурій – ЧТЕІ». На жаль, отримав травму. Як наслідок – збирався закінчувати з футболом. Я не бачив м’яча місяців зо чотири. Однак, згодом опинився на матчі ФК «Лужани» – ФК «Малик» (Дорошівці). Сталося так, що Василь Орлецький запропонував мені повернутися у футбол. Я йому сказав, що переніс травму. У свою чергу, Орлецький погодився дати можливість мені відновлюватися стільки, скільки знадобиться. Вже потім тренер ФК «Лужани» Юрій Крафт довірив місце в основному складі. У чемпіонаті Чернівецької області ми посіли третє місце. Також ФК «Лужани» спромігся перемогти у фіналі Кубка області ФК «Кіцмань», непогано виступити в аматорській першості України.

  – Напередодні сезону – 2007/2008 ти повернувся у «Буковину» як граючий тренер. Чи зможе наша команда показати пристойні результати ?

– Добре, що у Чернівцях вирішили створити команду майстрів непоганого рівня. Це великий плюс керівництву області та міста. Сподіваюся, що у нас спочатку з’явиться колектив першої ліги. А що буде далі – покаже час.

«Мені пощастило відвідати Камбоджу та Гану»

– Павле, цікаво дізнатися про твої захоплення…

– Серйозних захоплень у мене немає. Був час, коли не було DVD і ми, читаючи книги, псували зір (сміється – авт.). Зараз мені до вподоби пізнавальні фільми та програми. Найцікавіше подивитися передачі про ті місця, де я побував. А мені пощастило відвідати Камбоджу, Гану… Те, що не встиг осмислити своїм юнацьким мозком, зараз сприймаєш по-іншому.

– Розкажи трохи про свою сім’ю…

– Зараз я холостяк. Моєму синові Сергію 21 рік. Він свого часу займався футболом у СДЮСШ «Буковина» у тренера Дмитра Гордея. На жаль, через хворобу мій син завершив заняття футболом. Однак життя на цьому не закінчується. Приємно, що Сергій знайшов себе у ролі ді-джея. Два роки він вів дискотеку готелю «Черемош», а тепер працює у клубі «Hardrock». Також син вчиться на заочному відділенні ЧТЕІ КНТЕУ.

  Павло Сіротін – граючий тренер, воротар. Народився 29 вересня 1967 року в місті Бішкек. Виступав за команди ЦОР (Бішкек), «Алга» (Бішкек), «Алай» (Ош), «Кристал» (Чортків), «Кремінь» (Кременчук), «Прикарпаття» (Івано – Франківськ), «Нива» (Тернопіль), «ЛУКОР» (Калуш), «Митник» (Вадул – Сірет), «Меркурій – ЧТЕІ» (Чернівці, міні – футбол), ФК «Лужани». Досягнення у складі «Алги» (друга ліга першості СРСР): 1987 рік – 3 місце, 1989 – 2, 1991 – 3. У складі «Буковини» став срібним призером першості України – 95/96 серед команд першої ліги. Також у лавах чернівецької команди вигравав першість України – 99/2000 серед колективів другої ліги. Свого часу допоміг міні – футбольному колективу «Меркурій – ЧТЕІ» здобути путівку у першу лігу України. Першу офіційну гру за «Буковину» зіграв у 1995 році.



Источник: http://www.ua-football.com/ukrainian/news/4888910a.html
Категория: Газетные вырезки | Добавил: Саньок (25-07-08) | Автор: Олексій Мамчук
Просмотров: 904 | Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа

Поиск

Друзья сайта

Статистика

Copyright MyCorp © 2006