Досвідчений голкіпер Павло Сіротін тривалий
час виступав у клубах вищої ліги. Незважаючи на те, що у вересні цього
року Сіротіну виповниться 41 рік, він продовжує виходити на поле. Зараз
футбольний ветеран є граючим тренером чернівецької «Буковини». У
розмові з автором цих рядків Павло розповів про своє спортивне життя.
«Я закінчив школу із золотою медаллю»
– Павле, якими були твої перші кроки у футболі ?
– Футболом розпочав займатися у далекому 1977 році. Тоді в СРСР
створювалися перші експериментальні спеціалізовані класи. Мені
пощастило потрапити в один з таких класів. Я перебував у команді
республіканського значення, бо моє рідне місто Бішкек – столиця
Киргизії. У нас була можливість постійно їздити на змагання,
тренуватися неподалік від нашої середньої школи, добре харчуватися. Ми
тренувалися двічі на день – уранці та ввечері. У віці 13 років почав
брати участь у всесоюзних змаганнях. Коли проходив спортивний форум
«Юність», на базі команди нашого спеціалізованого класу було створено
колектив республіки. У «Юності» брали участь команди союзних республік,
Москви, Ленінграду. Також на змагання свій колектив виставляли «Трудові
резерви». Пригадую, як у 1981 році «Юність» проводилася у Костополі
Рівненської області. Туди приїхав київський колектив гравців 1966 –
1967 років народження, який тренував Анатолій Бишовець. Ворота киян
захищав непоганий голкіпер Володимир Циткін. Окрім «Юності» судилося
пограти у змаганнях «Надія», а також Всесоюзній спартакіаді школярів і
Всесоюзних юнацьких іграх, які проходили в Сімферополі та Керчі. До
речі, проводився чемпіонат СРСР і серед дитячо-юнацьких спортивних
шкіл. Моя команда грала з роз’їздами. У нашій зоні виступали «Памір» із
Душанбе, кемеровський «Кузбас», колективи «Колхозчі» (Ашгабад),
«Кайрат» (Алма-Ата), «Пахтакор» (Ташкент).
– Чи не впливали заняття футболом на твої оцінки у школі ?
– Я закінчив школу із золотою медаллю. До речі, свого часу навіть їздив
вступати у Московський університет на факультет психології. Однак, я не
пройшов за конкурсом. Після повернення у Бішкек (тоді – Фрунзе) став
студентом біофаку Киргизького університету. Там провчився рік. Згодом
довелося перевестися у фізкультурний інститут. Водночас мене потроху
розпочали підводити до команди майстрів.
– Пам’ятаєш свій дебют у команді майстрів ?
– У 1983 році, коли мені було неповних шістнадцять, кілька раз вийшов
на заміну у складі «Алги», яка виступала у другій союзній лізі. Однак,
остаточно потрапив у «Алгу» через два роки. Так розпочалася моя
професійна кар’єра.
– Павле, здається ти у 1988 році виступав за команду «Алай» (Ош)…
– Саме так. Це трапилося тоді, коли в «Алзі» було три воротаря. Одного
з них – досвідченого голкіпера, який мав грати, повернули у команду. У
команді також перебував воротар із Павлодару. Мені сказали: «Або ти
будеш другим голкіпером у «Алзі», або граєш у команді другої ліги усі
матчі без замін». Врешті-решт, вирішив поїхати в «Алай». У цьому клубі
грали футболісти, які з різних причин не потрапили в «Алгу». Цікаво, що
поєдинки між «Алгою» та «Алаєм» завжди проходили у гострій боротьбі. У
сезоні – 88 ми у себе вдома навіть обіграли фрунзенську команду. Згодом
мене повернули в «Алгу». У цьому клубі виступав до розпаду Союзу. На
жаль, у 1990 році я через серйозну травму, відіграв лише останні шість
матчів.
«Для того, щоби обжитися в Україні, Чортків був доволі непоганим варіантом»
– Після розпаду Союзу ти опинився у клубі першої української ліги «Кристал» (Чортків)…
– Пам’ятаю, що спочатку планували проводити чемпіонат СНД. «Алзі»
навіть надіслали календар змагань. У спортивному форумі планувалася
участь команд союзної вищої ліги, а також усіх колективів із столиць
республік колишнього СРСР. Ми потрапляли в одну групу з московськими
«Спартаком», «Динамо», тбіліським «Динамо». На жаль, згодом вирішили
вийти з чемпіонату СНД московські команди. Наскільки мені відомо, після
цього виникла ідея проводити чемпіонат Середньої Азії. Це теж непоганий
рівень, бо планувалася участь «Пахтакора», «Паміра», «Кайрата». Однак,
подібний чемпіонат так і не організували. Потім говорили про проведення
об’єднаного чемпіонату Туркменії, Таджикистану та Киргизії.
Врешті-решт, вирішили, що кожен буде проводити свої змагання. А
чемпіонат Киргизстану – це дуже низький рівень. Наприклад, у одному з
турнірів я, голкіпер «Алги», майже не торкнувся м’яча. У такій ситуації
надійшла пропозиція від тренера Семена Осиновського виступати за
чортківський «Кристал». А головним тренером «Кристала» працював Борис
Стрельцов. Звичайно, мені хотілося одразу виступати у вищій українській
лізі. Однак, для того, щоби обжитися в Україні, Чортків був доволі
непоганим варіантом.
– Сталося так, що після першого чемпіонату України «Кристал» залишило багато провідних гравців…
– Якщо футболіст ставить перед собою серйозні завдання, то
затримуватися у Чорткові надовго він не повинен. У мене виник варіант
із черкаським «Дніпром». Тоді наставник «Кристалу» Борис Стрельцов
поїхав у Черкаси приймати місцеву команду. «Дніпро», яке вилетіло з
першої ліги, ставило завдання повернутися туди. А у мене тоді існувала
проблема з житлом. Щодо отримання квартири, керівництво «Дніпра» мені
гарантій не надало. Тож із цієї команди я поїхав. Потім опинився на
оглядинах в Угорщині. Тоді в Угорщині екс-радянських футболістів було
дуже багато. Відчувалося, що угорська держава перебуває ближче до
Європи. Там пристойні поля, роздягальні. До цього ми доходимо лише
зараз. Сталося так, що в Угорщині надовго не затримався. До того ж,
несподівано для мене, з’явилася можливість виступати за вищоліговий
кременчуцький «Кремень», який прийняв Борис Стрельцов. У сезоні – 92/93
ми досягли непоганого результату – дев’яте місце. У складі «Кременя»
виступали екс-гравці «Буковини» Юрій Махіня, Валерій Алістаров, Євген
Крячик, а також Ігор Жабченко, Сергій Леженцев, які потім пограли у
національній збірній Україні.
– Тебе ніколи не запрошували виступати у збірній Киргизії?
– Коли поїхав із Киргизії, там футбол перебував у занепаді. Тож
можливості запрошувати гравців, які виступають за кордоном, не було. А
тоді в Україні та Росії виступало багато вихованців киргизького
футболу. Зокрема, й досі в українській державі живуть Віталій Кобзар,
Олександр Агарін та Олександр Янковський, який виступав за «Кремінь»,
полтавську «Ворсклу», запорізький «Металург», «Борисфен».
«За складом і грою «Буковина» переважала «Ворсклу»
– Павле, за яких обставин ти вперше з’явився у «Буковині» ?
– У мене наприкінці 1994 року закінчувався контракт з клубом вищої ліги
«Кремінь» (Кременчук). Якраз тоді надійшла пропозиція від головного
тренера «Буковини» Юхима Школьникова. Чернівецька команда перебувала у
нижній частині турнірної таблиці першого дивізіону. Юхим Григорович
пояснив, що спочатку колектив планує залишитися у першій лізі, а вже
потім боротися за підвищення в класі. Я вирушив на переговори.
Запропоновані умови мене влаштували. Тож я опинився у «Буковині». Її
президентом був нинішній керманич ФСК «Буковина» Василь Федорюк. У
другому колі сезону – 94/95 ми виступили доволі вдало. Однак,
найголовніше розпочалося у першості – 95/96. Напередодні цього сезону
колектив поповнили футболісти рівненського «Вереса», луцької «Волині»…
Повернулися в «Буковину» Борис Фінкель, Віталій Мінтенко…
– Чому, на твою думку, «Буковині» не вдалося потрапити у вищу лігу ?
– Боротьба за підвищення у класі розгорнулася між нашою командою та
полтавською «Ворсклою». На думку фахівців, за складом і грою «Буковина»
переважала полтавчан. А ось у фінансовому плані «Ворскла» була
сильнішою. Цей колектив і зараз виступає у вищій лізі. До речі,
вийшовши у елітний український дивізіон, команда з Полтави одразу
посіла там третю сходинку, а також зіграла у єврокубках.
– З яких причин ти вирішив перейти з «Буковини» у івано-франківське «Прикарпаття» ?
– Серйозні завдання, які стояли перед чернівецьким колективом,
пов’язували з Юхимом Школьниковим. Після того, як у сезоні – 95/96 нам
не вдалося потрапити у вищу лігу, Юхим Григорович оголосив про те, що
залишає команду. Згодом розпочали підшукувати колективи вищого
дивізіону провідні гравці «Буковини». Мене ж запросив у івано-
франківське «Прикарпаття» його президент Анатолій Ревуцький. Тоді
наставником івано-франківського клубу працював славнозвісний у минулому
футболіст київського «Динамо» Віктор Колотов. Я не міг відмовитися від
можливості виступати у основному складі амбіційної команди елітного
українського дивізіону.
«Коли команду об’єднує спільна мета, то про гроші не думаєш»
– Вдруге ти з’явився у буковинській команді напередодні другого
кола сезону – 99/2000. Хто тобі запропонував повернутися в Чернівці?
– У «Прикарпаття» прийшов тренер Анатолій Заяєв. У нього свій погляд на
життя, футбол. Пан Заяєв привіз своїх футболістів. Як наслідок, багато
гравців івано-франківського колективу розпочали підшуковувати інші
команди. Я знову опинився у клубі «Кремінь», який виступав у першій
лізі. Головним тренером «Кременя» був Семен Осиновський, а начальником
– Степан Микуляк, який раніше працював у «Прикарпатті». На жаль,
залишитися у першому дивізіоні клубу не вдалося. Після цього у
Кременчуці всі проблеми «Кременя» «повісили» на одну людину –
президента клубу. Він з ними не впорався. Я ж пробув у «Кремені» першу
частину сезону – 99/2000. Згодом у мене з’явилася можливість перейти у
сумський «Спартак». Одночасно отримав запрошення від «Буковини». У
Чернівцях збиралася команда, яка мала боротися за вихід у перший
дивізіон. Головним тренером чернівецького клубу став Юрій Гій, а
допомагав йому Віктор Мглинець. Вони запропонували мені підтримати
«Буковину». Я не відмовився, бо Чернівці – це мій дім. Спочатку в
команді було все гаразд. Футболісти вірили президенту Кучеру, головному
тренеру. У другій частині сезону ми виграли чотирнадцять (!) матчів.
Лише в одній зустрічі «Буковина» зіграла внічию.
– На жаль, після повернення до першої ліги в «Буковини» з’явилися фінансові проблеми ?
– Зрозуміло, що у ході сезону – 99/2000 вже були певні питання з
приводу фінансування. Однак, коли команду об’єднує спільна мета, то про
гроші не думаєш. Проте, після завершення сезону фінансова проблема
постала досить гостро. А у нас були сім’ї. До речі, на початку сезону –
2000/2001 ми за грою не поступалися суперникам. І все ж, без належного
фінансування серйозного футболу не буде. Тим часом на футболістів
«Буковини» звернули увагу інші клуби. Я опинився у тернопільській
«Ниві», яку тренував Ігор Яворський. Другим тренером працював
екс-гравець «Буковини» Богдан Самардак. На жаль, після поразок від
донецького «Металурга» та полтавської «Ворскли» подав у відставку
Яворський. Потім президент «Ниви» Кривий виставив на трансфер вікових
футболістів. Я у число цих гравців не потрапив. Мені вдалося провести
непогані матчі проти дніпропетровського «Дніпра», харківського
«Металіста»… Однак, у ворота переважно ставили молодого голкіпера
Романа Гуріна, якого «награвали» на першу лігу.
– Після виступів у «Ниві» ти опинився у команді «ЛУКОР» (Калуш)…
– Головним тренером цієї команди працював Микола Пристай, який пам’ятав
мене за іграми у «Прикарпатті». А коли я переговорив з керівництвом
команди, то зрозумів, що перед «ЛУКОРом» стоятиме завдання потрапити у
першу лігу. На жаль, боротися за підвищення в класі моєму колективові
було важко, бо у другій лізі виступали сильні колективи «Сокіл»
(Золочів) і ФК «Красилів». Однак, після об’єднання «Прикарпаття» та
«ЛУКОРа» було вирішено створити команду першої ліги на базі Калуша. У
колектив першої ліги запросили тренера Душкова, а друголіговий колектив
очолив Ігор Юрченко. Душков запросив багато нових футболістів. Основним
голкіпером був Юрій Мелашенко. Я міг перебувати на других ролях. Однак
вирішив не залишатися у команді. Тож повернувся у Чернівці. Я тоді
думав, що моя професійна кар’єра завершилася. Був навіть момент, коли
збирався вирушити у рідний Бішкек. Але життя розпорядилося так, що я
залишився на Буковині.
– Павле, а чому ти вирішив осісти у Чернівцях ?
– Сталося так, що упродовж тривалої футбольної кар’єри у мене з’явилася
квартира саме у Чернівцях. До речі, коли знову опинився на Буковині, то
довго без футболу не сидів. Валерій Сарафінчан запропонував мені
виступати за команду «Митник» (Вадул – Сірет). Однак, у 2003 році
команда «Буковина» перебувала у жалюгідному стані – чернівчанам
загрожував виліт з другої ліги. Рятувати нашу команду довелося
футбольним ветеранам – Віктору Мглинцю, Дмитру Білоусу, Юрію
Шелепницькому, та мені. На щастя, нам вдалося зберегти для Чернівців
колектив майстрів.
– Що ти можеш сказати про виступи у ФК «Лужани» ?
– Минулого року я виступав за футзальний клуб «Меркурій – ЧТЕІ». На
жаль, отримав травму. Як наслідок – збирався закінчувати з футболом. Я
не бачив м’яча місяців зо чотири. Однак, згодом опинився на матчі ФК
«Лужани» – ФК «Малик» (Дорошівці). Сталося так, що Василь Орлецький
запропонував мені повернутися у футбол. Я йому сказав, що переніс
травму. У свою чергу, Орлецький погодився дати можливість мені
відновлюватися стільки, скільки знадобиться. Вже потім тренер ФК
«Лужани» Юрій Крафт довірив місце в основному складі. У чемпіонаті
Чернівецької області ми посіли третє місце. Також ФК «Лужани» спромігся
перемогти у фіналі Кубка області ФК «Кіцмань», непогано виступити в
аматорській першості України.
– Напередодні сезону – 2007/2008 ти повернувся у «Буковину» як
граючий тренер. Чи зможе наша команда показати пристойні результати ?
– Добре, що у Чернівцях вирішили створити команду майстрів непоганого
рівня. Це великий плюс керівництву області та міста. Сподіваюся, що у
нас спочатку з’явиться колектив першої ліги. А що буде далі – покаже
час.
«Мені пощастило відвідати Камбоджу та Гану»
– Павле, цікаво дізнатися про твої захоплення…
– Серйозних захоплень у мене немає. Був час, коли не було DVD і ми,
читаючи книги, псували зір (сміється – авт.). Зараз мені до вподоби
пізнавальні фільми та програми. Найцікавіше подивитися передачі про ті
місця, де я побував. А мені пощастило відвідати Камбоджу, Гану… Те, що
не встиг осмислити своїм юнацьким мозком, зараз сприймаєш по-іншому.
– Розкажи трохи про свою сім’ю…
– Зараз я холостяк. Моєму синові Сергію 21 рік. Він свого часу займався
футболом у СДЮСШ «Буковина» у тренера Дмитра Гордея. На жаль, через
хворобу мій син завершив заняття футболом. Однак життя на цьому не
закінчується. Приємно, що Сергій знайшов себе у ролі ді-джея. Два роки
він вів дискотеку готелю «Черемош», а тепер працює у клубі «Hardrock».
Також син вчиться на заочному відділенні ЧТЕІ КНТЕУ.
Павло Сіротін – граючий тренер, воротар. Народився 29 вересня
1967 року в місті Бішкек. Виступав за команди ЦОР (Бішкек), «Алга»
(Бішкек), «Алай» (Ош), «Кристал» (Чортків), «Кремінь» (Кременчук),
«Прикарпаття» (Івано – Франківськ), «Нива» (Тернопіль), «ЛУКОР»
(Калуш), «Митник» (Вадул – Сірет), «Меркурій – ЧТЕІ» (Чернівці, міні –
футбол), ФК «Лужани». Досягнення у складі «Алги» (друга ліга першості
СРСР): 1987 рік – 3 місце, 1989 – 2, 1991 – 3. У складі «Буковини» став
срібним призером першості України – 95/96 серед команд першої ліги.
Також у лавах чернівецької команди вигравав першість України – 99/2000
серед колективів другої ліги. Свого часу допоміг міні – футбольному
колективу «Меркурій – ЧТЕІ» здобути путівку у першу лігу України. Першу
офіційну гру за «Буковину» зіграв у 1995 році.
Источник: http://www.ua-football.com/ukrainian/news/4888910a.html |